УКРАЇНЦІ В ІЗРАЇЛІ

 

   

 

Я хоч і відгомін Великої Сурми

Я мушу знати все. І не питай навіщо.

Я хоч і відгомін Великої Сурми,

Та серцю часом так стає затісно,

Так лопотить воно крильми,

Що вже тоді ні ночі не доспати,

Ні в чарах любощів згоріть,-

Лиш по закресленім писати,

Заплутавшись у гомоні століть.

 

 

 

 

Заплутавшись у гомоні століть,

Де все неспокоєм і одчайдушшям дише,

Напомацки шукаю слід

(Бодай один), що приведе до тиші.

Нема його. А тільки стогін є

Та хмари вороння, та сміх на кутні...

Чому так знехотя зозуля голос подає?

Чому лякається оголеності сутнє?

КАНІВЩИНА

Итак, опять увиделся я с вами,

Места немилые, хоть и родные,

Где мыслил я и чувствовал впервые –

И где теперь туманными очами,

При свете вечереющего дня,

Мой детский возраст смотрит на меня.

                                             Ф. Тютчев

 

Міріади доріг на землі пролягло.

Вже у космос лаштуються діти.

А мене тільки й тягне, що в рідне село.

Кажуть – так починають старіти...

Боже ж, як тут змаліло все.

Навіть шлях до Дніпра скоротився.

Я прибульцем стою і тамую щем.

Щем гіркий, що під серце вмостився.

Моїх стоптаних, сколотих ніг

 Не знаходжу слідів по ярах, на горі,

 На ранковій росі конюшини.

Я за козами мчав безнадійно тоді,

А виходить свій шлях прокладав в Батьківщину.

 

 

 

 

 

Запроданець Березовський, контра-адмірале,

Чому тебе в своє пекло чорти не забрали,

Як ти путінській сволоті

Без примусу здавав Севастополь?

Невже твої батько й мати

Не спромоглись дати

Те, що в праведній родині

Починають змалку:

В юнім серці має грати

Гордість за Вкраїну?

Таж  земля і море Чорне, здані  необачно,

Не москалями  звойовані ,

А нашими козаками ще за Сагайдачного.

Та історія  - це казка для всіх вітрогонів,-

Їм би тільки ласка панська, зірки на погони.

Так робили ще до тебе носи й галагани,

Тож котися, недотепо, в  їх лігво погане!

 

 

 

 

 

А чиї ж то козаки по Криму блукають

Та нагайками охоче танкам підсобляють,

 Та по спинах українських хвацько так гуляють?

Та невже ж то Гордієнка нащадки погані

Так загрузли по коліна у московській твані,

Що вигнати українців збіглися з Кубані?

Не дивуйся, Україно, тобі ж не в новину:

Один син йде захищати, другий – цілить в спину.

Поєднайся краще з тими, з ким була ти в січах.

Лиш не приведи Господь дивитись на північ.

Нехай владна «миролюбка», котрій все замало,

Що підступом та олжею  півсвіта забрала,

Подавиться  твоїм Кримом у сумнім фіналі.

 

 

 

 

Здавна Росія блазнів любить,

Слухає їх та усіляк голубить.

Царі начебто пішли вже в  небуття,

Тож в Думі блазням є життя.

Чимало з того, про що влада дума,

Блазень як очевидне виголосить в Думі.

 Один з них Україну ненавидить давно,

І ось її окрадено, як у німім кіно.

Та блазень  спокою не віда й без упину

Горла: «Слід  роз’єднати й  поділити Україну,

Уперши  їй автоматне дуло в груди!»

Блазень забув, а, може, і не знав

Од батька успадковане «ін хулем[6]»,

Тож нагадаємо: безсиле  все те буде,

А ненависник за намір свій отримає сповна –

Під самий ніс  приперчену вкраїнську дулю.

 

 

 

 

Не знав світ аж досьогодні,

Що танки, ракети і човни підводні

Свою роль  вже одіграли,

Бо ж удосталь  бравих генералів.

Клявсь донецький шапкокрад (до того ж – професор):

Середньовіччя  більше не воскресне,-

Є ж  Гаазький суд , ООН...

Так нашіптував йому московський агресор,

Сам готовий диктувати і права, й закон:

Відтепер, мовляв, настала  нова тактика війни:

Якщо хочеш буть нейтральним,

То найширше треба  двері відчинить,

Аби в тебе без  спротиву все одраз забрали.

Україно, ворогами підступно окрадена,

Хай це стане для тебе останнім уроком,

Зaліковуй нанесені  чорним кремлем  рани

І як рівна серед рівних увіходь в Європу.

А твій ворог ненажерний  в здичавілій  люті

Хай сміється аж до скону на прогнилі кутні.