СВІЧІ ПАМ'ЯТІ

ХАЙ НЕ ГАСНУТЬ СВІЧІ ПАМ'ЯТІ

Десь далеко-далеко звідси на західних схилах Уралу, ген-ген за Північним Полярним колом, в зоні вічної мерзлоти, є в Росії місто (Республіка Комі,) яке називається Воркута. Саме у цьому засніженому місті, а по-народному — у “ведмежому куті”, живе людина дивної долі, лікар за фахом і поет за покликанням душі — єврей по національності Марк Каганцов. І люди, які зібралися 26 листопада в Українському Культурному Осередку в м. Бат Ямі, прийшли туди саме з нагоди презентації його книги “Щоб промінь волі не погас”. Про цю книгу перекладів віршів волелюбних поетів-українців, переважна більшість яких, були репресовані, замовчувані, замучені і вбиті в ГУЛАГу, вже написано немало. Є у книзі і твори сучасних українських поетів у перекладі російською мовою.

Захід у УКЦ проходив якось особливо урочисто, хоча зала, на жаль, не була повною. Відкрила його пані Олена Іванчук — щира і, як мені здалося, по-особливому у цей вечір сувора. Бо ж і тема цього заходу — відповідальна, важлива, шляхетна. Зі слушною пропозицією, провести презентацію цієї книги звернулася у Всеізраїльське об'єднання вихідців із України, доктор Юлія Сістер — світла і діяльна людина, один із керівників Будинку вчених та спеціалістів в м. Реховоті, член редколегії та автор біографічного есе про Марка Каганцова. На жаль, самій пані Юлії Сістер приїхати до Бат Яму в цей вечір не вдалося. Та її незрима присутність вчувалася на урочистій події, як і присутність самого автора — лікаря людських душ!

Напередодні я отримала від Юлії Давидівни її опис-рецензію на книгу Марка Каганцова. Мені вдалося лише похапцем пробігтися по цій праці. Та і з короткого огляду відчулося, що в неї було вкладено душу, бо ця талановита жінка-керівник інакше працювати не вміє. Зараз же, мені хочеться висловити свою думку про саму урочистість та про книгу М. Каганцова без усякого упередження, так, як сприйнялося саме мною.

Після вступного слова пані Олени Іванчук, яка проникливо познайомила присутніх з надзиичайно сумними історичними фактими, пам'ять про які і була основною темою вечора, слово взяв голова Всеізраїльського об'єднання вихідців із України Давид Левін. Присутні слухали коротку, але ємну промову принишклі. Майже у кожного в сім'ї є дорогі люди, які загинули під час Голокосту, у ГУЛАГу і в часи жахливого Голодомору. Не хотілося в це вірити, але так було насправді...

На цьому урочистому заході також відбулася і коротка відео-презентація: “Голодомор, Голокост, Гулаг — три трагедії на українській землі у ХХ віці. Злочини тоталітарного режиму проти народу і людини”. Матеріал цей був підготовлений Інститутом іудаїки в м. Києві. Сумна і болюча тема...

Поділилась на цьому вечорі і я своїми враженнями про книгу Марка Каганцова. Поезії... Багато!

Ось, як, наприклад, перевів Марк Каганцов поета Володимира Косовського, політв'язня, якой був засуджений на двадцять років каторжних робіт:

По тундре рассыпалось море трудяг.

Тут — пик произвола, жестокий ГУЛАГ.

Ровняют могилы — не ставят креста:

На трупах в болоте стоит Воркута.

Та люди такого гатунку — незламні! Це вчувається у оригінальних творах, і у перекладі майстра.

Я не задаюся метою описати цю титанічну працю Марка-перекладача. Уже написані достойні рецензії на цю книгу-фоліант шанованими людьми у світі літератури і мовознавства. Щиро перепрошую, але я почала читати книгу Марка Каганцова не від початку, (до нього я ще повернуся). Я хотіла скласти своє особисте враження про цей україно-російський переклад поетичних творів поетів-новаторів, поетів-страждальців, співаків справедливості, ліриків, які вміли і вміють передати у слові свої переживання, своє особисте сприйняття світу.

Вдома я переглядала комп'ютерні сторінки, читала-перечитувала і усією своєю сутністю занурювалась в поезію горя та страждань, глибочезних переживань і праведного гніву поетів ГУЛАГу. Ось вірші Миколи Самійленко:

За колючу кинутий горожу,

Не спинюся — хоч на сотню літ!

Я свій опір злу — спинить не можу:

Жить по правді — Божий заповіт.

І пререклад Марка Каганцова:

За колючий брошенный забор,

Не остановлюсь хоть сотню лет!

Не могу злу не давать отпор:

Жить по правде — Божеский завет!

Григорій Кочур і Дмитро Паламарчук... Скільки їх, талановитих українських поетів і перекладачів, зазнали мук сталінських репресій? Але чи тільки українських кращих представників свого народу було засуджено до каторжних робіт на шахтах Інти? Були серед них євреї, поляки, росіяни і люди багатьох інших національностей... Що творилося? Скільки сімей було у горі, скільки ясних голів пішло зі світу, знісши страшні тортури. Але в'язні не здавалися, а відчайдушно боролися зі злом, бодай поетичним словом, в ньому виливали усе, що чули їх зболені серця.

А це поетичні рядки Василя Стуса, якого я читала і перечитувала:

Наді мною синє віко неба,

Сіро-чорна, як земля, труна

обшиває душу. Так і треба:

Вже остання лопнула струна...

І влучний, передаючий всю відчайдушну і болючу глибину змісту, переклад Марка Каганцова:

Небо надо мной синее взгляда,

А земля, могилою черна,

Обнимает душу. Так и надо.

Лопнула последняя струна...

Вірш Ярослава Лесіва, який був політв'язнем у таборі Мордовії, і мужньо відстоював політичні вимоги голодівкою, насправді болить:

Душа болить, болить, болить,

І тиші смок перетискає горло.

Я знову підведуся гордо.

Одну лиш мить, коротку мить...

І, приведений нижче, переклад автора книги “Щоб промінь волі не погас”. І я раптом розумію: щоб передати такий зміст — треба відболіти, відстраждати, перепустити все через своє, відкрите співчуттю, серце:

Болит, болит, болит душа

И тишина пережимает горло.

Но снова поднимусь я гордо.

Один лишь краткий миг, спеша...

То щось затерпає у душі та мурашками біжить по хребетних стовпцях... Здається, що кожною клітинкою я вчувала, читаючи слова поета — гіркаве і живе, пульсуюче, тривожне і безмежно щире послання серця.

Здається, що це В. Г. Білінський колись писав про те, що кожна мова має свої, одній їй притаманні засоби, особливості і якості... Близькість до оригіналу полягає в передачі не букви, а духу творіння. (Не беру слова в лапки, бо привела по пам'яті).

Я читала все далі і несподівано натрапила на сторінку з віршами Валентина Мороза Горохівського району Волинської області с. Холонів:

Іржава мідь дубів

Осінню ноту трубить,

Жовтіє на вітрах

Гіркавий хміль прощань.

І тут же переклад Марка Каганцова російською мовою:

Медь ржавая дубы

Осенней нотой метит.

Желтеет на ветрах

Горчащий хмель прощаний.

Це — поезія! А я поринула у глибоку задуму, схвильована до сльози. Це ж мій земляк! Був у моєму житті невеликий проміжок часу, коли я працювала головним інженером відділу капітального будівництва при райвиконкомі саме у Горохівському районі! Я була у цім селі — у вишневих садках із чепурними хатками обабіч дороги...

Може, і коло хати Валентина Мороза проходила? Чи ж думалося мені тоді, що я сама писатиму вірші?..

Навіть не беруся робити перелік усіх українських поетів, твори яких перевів Марк Каганцов. Просто знаю. Що це велика і гідна подиву робота — донести до російськомовного читача всю ту глибинну правду, якої він, може, і не знає, і ніколи не чув! А ще, про кожного з поетів є вичерпна автобіографічна довідка. І це також величезний об'єм роботи, у нім блимає і промінчик серця автора, відданого людям. Бо ж Марк Каганцов намагається увіковічити пам'ять про шляхетних художників слова, які пройшли через міст страждань і болю, і залишилися незламними!

Я знаю, що переклади, коли до них є хист і бажання, народжуються не відразу. Перш за все, мусить відбутися взаємодія, контакт між серцем перекладача і серцем поета. Коли б не написав він свій віршований твір: нині чи у іншому віці! Існує якийсь внутрішній потяг, взаємозвязок: “поет — перекладач”, який безсумнівно, також мусить бути поетом!

Як же приємно мені було побачити переклади віршів Дмитра Павличка, творами якого я не раз зачитувалася, а пісні часом і нині мугичу собі тихенько, коли щось роблю.

Раділо серце, читаючи твори, глибоко шанованої мною, сучасної ясочки української поезії, берегині ємного українського слова — Ліни Костенко!

А ще — нашого поета-ізраільтянина, талановитого, щирого, уміючого полонити високою поезією душу, Івана Потьомкіна!

І прийшла мить, що мені захотілося обійняти Марка Каганцова, і сказати йому щире і тепле “ДЯКУЮ!”

Не скажу, що я перечитала геть усю книгу у електронному виданні об'ємом на 574 сторінки— для мене це досить складно. Та я на цьому заході, дістала у дар досить таки важкеньку книгу-фоліант автора із далекої Воркути! Прийняла — з великою подякою душі!!!

Знаю, що книга видавалася у, дорогому моєму серцю, Львові! Тішуся! Ось тепер, коли я щось висловила із того, що бачила, читала, і відчула, я повернулася до перших сторінок книги “Щоб промінь волі не погас”.

І враз поринула у детальний розгляд книги фахівцем у літературі, і не тільки. Я була зворушена до глибини душі тією передмовою, яку написала вельмишановна Романа Кюнцлі, кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства ЛНАУ, докторант Інституту проблем сучасного мистецтва НАМ України (Київ)! З найтоншими деталями, професійно і з глибокою душею у передмові описано так багато, що не йметься віри, як можна осягнути серцем таку масу матеріалу!

І знаєте, що вразило мене чомусь особливо у цій передмові?

Колись у 1970 році, коли ми з моїм майбутнім чоловіком, мали рантку (зустріч, побачення) у Стрийському парку м. Львова, бо навчалися у політехнічному інституті, ми сиділи на лавочці і про щось розмовляли. Це було вдень.

Коло нас сидів старенький добродій. Не пам'ятаю як саме, але мова зайшла про російську мову. Цей чоловік нас уважно слухав, а потім запитав мене чи я часом не маю ручки і паперу. Я була з сумочкою. Зацікавлена, я знайшла в ній нотатник та ручку, і подала професорові, який нам старомодно відрекомендувався, трішки піднявшись, і схиливши поштиво голову. Даруйте, але я вже не пам'ятаю прізвища. Він мовчки розгорнув нотатник на чистій сторінці, і запитавши дозволу, щось почав писати. Ось, що він записав:

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела.. .
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!. . без крова жить
(Сирот и солнышко не греет),
Людей изведать — и любить!
Незлобным сердцем сожалея
О недостойных их делах
И не кощунствуя впотьмах,
К а к ц а р ь у м а. Убогим, нищим,
Из-за куска насущной пищи
Глупцу могучему годить,
И мыслить, чувствовать и жить!. .

“Вивчіть ці слова, - порадив він. Це слова найвеличнішого із українських поетів Т. Шевченка, (“Тризна”), який, знаючи, і більш за все люблячи свою чудову і неповторну мову, умів шанувати при цьому і інші мови, зокрема – російську. І, як бачите, писав і на ній.”

Ми вивчили цього вірша, і разом з улюбленим “Кобзарем”, привезли і пам'ятний нотатник до Ізраїлю. Мудрі слова старенького професора, з яким ми потім ще довго і щиро розмовляли, живуть у пам'яті!

Вірші поетів, в яких звучить жорстока правда тих страшних часів, треба перекласти на якомога більшу кількість мов Землі. Можливо, хоч тоді людські серця, усвідомлюючи усі злодіяння тоталітарного режиму, пізнавши про страшенні збитки, яких зазнав Народ Книги під час Голокосту, усвідомлюючи непоправний біль від загибелі людей під час Голодомору в Україні, стануть терпиміші одне до одного, і подобріють... І нахилиться тоді до нас Небо.

Згадаймо і вклонімося подумки усім загиблим. Хай не гаснуть Свічі Пам'яті у наших серцях!

Валентина Чайковська