УКРАЇНЦІ В ІЗРАЇЛІ

                                                                                                         П И Л И П І В Н А.

 

    - Чула, Галько, Пилипівна померла.

    -  Царство небесне. - Перехрестилася Галька. - А скільки ж  їй років?

    - Так Степаниди вже три роки як немае.  А вона померла в  сімдесят. Старшою була. То як  її Пилипівна народила років у вісімнадцять,  то порахуй! За дев"яносто.

    -  Чи ж хоч усі з"їхалися на похорон?

    -  Та всі.  Казав Микола, що завтра хоронитимуть. Прямо на цвинтар і понесуть. До церкви заносить не будуть.

    - Як же це так? Пилипівна набожна була. Не по-людськи якось.

    - Так Микола і казав, що мати всіх покликала до себе за день до смерти і сказала: "Як умру, щоб  не ховали біля рідні і щоб до церкви не заносили. Біля Ольки похороніть". Так сказала. Пішов Микола копачів кликати на завтра.

    - Дак і Муська приїхала?

    - Ще позавчора.

    - Сама, чи з Радж Капуром?

    - Не питала Миколу. Та чого б він приїхав?

    Жінки ще поговорили про сільські  новини, погоду та й розійшлися. Тепер кожна з них понесла власну  новину на свій куток.

...Палажка жила у батьків гарно. Була одиначкою, Бог не дав більше дітей. На селі дівчата ій заздрили, бо всього в неї було: і одягу, і взуття, і намиста багато. А коралів аж п"ять низок, та ще й з дукатами. Палажчин батько, дядько Пилип, був хазяїном добрим. Мав кілька гектарів землі, коні, корови і всякої домашньої худоби. А вже як їздив до міста - брат його, Іван, жив у Севастополі, там по комерційній лінії служив, то Палажці привозив не лише одяг та прикраси, а ще й смачних  цукерок, солодких пряників. Палажка була красива: чорноброва,  кароока. А дві коси, як дві руки. Ішла селом,  як пава. І парубок гарний, Микита Загайний, на неї задивився. Не такий багатий, бо п"ятий у родині, але ж гарний. Весілля як справили -  на все село! Пилип уже ж не пошкодував доньці ні на сукню, ні на прикраси. Кажуть, що сережки, діамантові,  привіз із самого Києва. Так на сонці і блищать. А після весілля,  як привів Микита молоду дружину до своеї оселі, то сказав батькам: " Це моя Пилипівна". Так до самої смерті всі  кликали Палажку Пилипівною. 

    Жили у миру та злагоді, щороку Бог по дитинці давав: Степанида, Христя, Мотря,  Маруся і Микола. Ходили до батьків, пахали город, сіяли та косили. Жили собі та й жили. Лихо якось прийшло тихо. Спочатку забрали інвентар, коней, землю. А тоді все пішло прахом.

    - Пилипівно! Пилипівно!- гукнув Микита,- біжи до батька та попрощайся. Його до Сибіру відправляють!

    - До якого Сибіру? Чого? - перехрестилася  молодиця. - А хто ще їде?

    - Та кажуть, хто до колгоспу не вступив, того до Сибіру. Казав дядько Микола, що хай там поживуть, а як надумаються до колгоспу вступати -  тоді й повернуться.

   Микита не наважився сказати дружині, що тепер її батько із господаря став куркулем. Що це таке Микита не дуже розумів, але саме слово його чомусь лякало. Дядько Пилип і тітка Горпина завжди добре вели господарство, любили і берегли землю. Що ж трапилося?  Микита не міг допетрати.

     Дядько Пилип  сидів у хаті не голений і смурний. Тітка Горпина збирала речі. З того, що залишилося.

    - Татку, татку! То йдіть до колгоспу. Он Микита пішов до колгоспу. Татку, татку, як же я без Вас?! - Палажка припала до батькових грудей і заплакала. - Татку, у мене буде знову дитинка. Син. Баба Василиха нагадала. Ти ж хотів онука, таточку. Не їдь! Іди до колгоспу! Де той Сибір?

   У Пилипівни  і Микити народилася п"ята дитинка -  син Микола.  У колгоспі грошей не платили, робили за трудодні. Діти просили їсти. Жити ставало все важче і важче. Ті, кого зіслали до Сибіру так і згинули. Жодної  вісточки від них. Пилипівна інколи прибігала до батьківськоі садиби. Колись добротна хата якось перекосилася, потріскалася призьба, осіли стіни, заросло бур"яном подвір»я. Пилипівна постоїть-постоїть та й іде, плачучи, до діточок.

    - Хто це так стукає пізно, Микито? - Аж побіліла Палажка. - Може від татка вісточка?

     Постукало вдруге, але вже сильніше.

    - Одчиняйте! З сільради ми.

     Микита пропустив до хати непроханих гостей. Дядько Василь Супрун, член сільради і Микола Загайний,  брат Микитиного батька, з стрикачкою.

    - Проходьте, сідайте у нашій хаті.

    - Ти, Микито, того, - почав дядько Микола. Він зняв картуза, який носив круглий рік, почухав потилицю. - Ми по хліб прийшли. По зерно. Давай сам.

    - Та ви ж знаете, що всю норму ми здали. А що залишилося, так п"ятеро ж ротів. Годувати чимось треба? Пожалійте, дядьку Миколо!

    Пилипівна заголосила і притулилася до комену. На печі спали діти.  Жінка погладила сина по голівці і злізла з печі. Раптом  упала на коліна і поповзла до Василя Супруна. Він за старшого був.

    - Дядечку Василю! Богом прошу Вас, не забирайте зерно. Вони ж умруть без їжі. Ось візьміть. - Палажка почала похапцем знімати діамантові сережки.

    - Господь з тобою, Пилипівно. Встань! Та перестань голосить, дітей розбудиш.

    В хаті стало нестерпно тихо.

    - Слухай, Микито, збирайся до міста. Може там знайдеш роботу. Поки ще туди можна добратися.

    - А вони ж як?

    Супрун ніби не чув Микити.

    - Скоро не можна буде з села виїхать. – Сказав і  вийшов з хати. За ним дядько Микола.

    На другий день, як стемніло, Микита пригорнув Пилипівну, погладив по голівці дітей і мовчки ступив за поріг. А вже з сіней почулося: "Бережи наших діточок".  Від Микити Палажка одержала дві посилки: горох, кукурузяну муку і сіль. Та ще дерв"яний коник для Миколки. Мабуть, це все, що зміг купити на  діамантові сережки, які Палажка поклала йому в кишеню.  А далі вже ні посилок, ні вісточок. Згинув у тому страшному місті, у ту страшну годину.

    ... Пилипівна вийшла з церкви. Ноги вже ледве-ледве тримали стареньке,  сухеньке тіло, очі вже нічого не бачили. А ще як Степанида померла, то сльози з того часу так і не перестають капати. А вже як мороз то й на вулицю не вийдеш, так щоки й мерзнуть. А як вітер! Ой лихо-лихо, старість. Пилипівна, хвалити Бога,  жила гарно. У неї була добротна піч у хаті,  вода. Ще Микола хотів і туалет зробити, щоб в зимову стужу не виходити на вулицю.

    - Та куди ж воно годиться, синку?  Щоб по нужді та  в хаті? Ще ж ноги носять.

    Був у Пилипівни і телевізор. Правда не часто дивилася. Так, новини, щоб у курсі, а все решта - ні. З сусідаси не сварилася, але й не товаришувала особливо. Була в неї подружка ще з юності. До самої смерті товаришували. Померла Олька вже років з десять тому.

    - Заздрю я тобі, Палажко, в тебе діти он які гарні та вчені. А в мене був один-однісінький Тарасик і того  не вберегла. - При цьому   Ольга витирала хустинкою  свої сині-сині очі. Все старіло в Ольки, а очей ніби час не торкався. - Такий синьоокий був і Тарасик. Палажко, ти пам"ятаеш мого Тарасика? Очі сині, а чубчик білий, як солома. Як янголятко.

    З того часу, як Олька померла в Палажчиній душі ніби щось скоїлося. Почала зовсім людей цуратися, а все більше до церкви ходить. Було прийде в церкву, стане в стороні і все молиться та й молиться.  Свічки ставить і ставить і все за упокой.

    - Пилипівно, у тебе ж всі діти, хвалити Бога, живі, а ти все свічки за покійника ставиш?

    - За Микиту мого. - Відмовить і швидкою ходою до хати. А вже як Степанида померла, то ніхто не дивувався. Жаліли. Дітей ховати важко.

    У Палажки і справді діти були гарні. Всі вчені: Степанида і Христя були вчительками, Мотря вивчилася на лікаря, Микола – на бухгалтера. Хіба що Маруся. Ой,  лихо з нею. Як до міста поїхала стала Муся. Волосся пофарбувала, шестимісячний «парланент» зробила, цигарки  почала палити. Казала їй Пилипівна, не їдь, доню,  світ за очі,  до тієї Москви. Та хіба ж вони слухають батьків тепер?  А тоді скоїла сором на все село. Як   навчалася в інституті мовам іноземним, познайомилася з... Пилипівна і вимовить не вміла ні імені його, ні країни,  куди Марусю її завіз. А на селі Палажчиного  зятя стали   Радж Капуром називати. Тьфу ти,  Господи, зять. Пилипівна і бачила його всього двічі: на весіллі,  і як дочку до тієї Гіндії  вивозив. І онуки вже здорові, та тільки не бачила їх Пилипівна ні разу. На фото хіба-що. Такі чорненькі, мов не наші. Хлопчик і дівчинка. А все ж своя кров.  Довгими зимовими вечорами Палажка візьме карточки, подивиться, поцілуе діточок та й перехрестить на ніч. Утре сльозу. Ох, доле-доле!

     А це зовсім сили Пилипівну залишають, руки й ноги не слухають, щось у грудях болить. Та й вік... Перед Покровою, казали батько,  народилася.

    Як ноги не боліли, а таки до пошти дійшла.

    - Пиши, дитино, Миколі телеграму, що вмирать буду.

    - Господь з Вами, Пилипівно. Хіба ж можна про себе?- здивувалася молода жінка-касирка.

    - Ти пиши, дочко, я знаю, що кажу.

   Микола  швидко зібрав сестер. Вони жили всі в одному місті. І Марусі послав телеграму, хоч і не надіявся, що приїде. Вже 10 рок1в,  як дома не була. Але і Маруся приїхала. Гостинців навезла. Всім сестрам і матері платки. Гарні. У нас, кажуть, такі можна тільки в Москві купить. Пилипівна не була ніколи в Москві. А хотілося, хоч і сердилася вона на ту Москву. Якби ж не вона, то і Маруся б жила коло матері.

    Увечері, як усі повечеряли та наговорилися,  Пилипівна сказала:

    - Діти, я вже помирати буду. Час прийшов. Не перечте матері. А ти, Марусе, не пали в хаті. Перед смертю хочу покаятися перед вами. - Палажка помовчала. Збиралася з силами.  Згадувала,  як було, щоб жодної  деталі не пропустити. Але ж хіба таке забудеться?

    ...В хаті вже давно не було світла, гас скінчився і нічим було світити. Було холодно, давно стопили все, що горіло. Старшенькі сиділи мовчки, зав"язані теплими платками. А Миколка все плакав і просив їсти.

    - Мамо, ібця. - Хлопчик плакав, а з ним і Палажка, бо вже почала забувати смак хліба. Колись, було разом з мамкою вчиняли на ніч у макітрі затірку, ранком вимішували і випікали хліб: чорний і білі духмяні паляниці.  Мамка з печі виймали, а Палажка складала на лаві, під образами,  починаючи від покуті.

       - Клади, доню, від покуті, тоді довго хліб свіжим буде, бо під іконами полежить. 

    І не черствів до наступної випічки.

    Палажка гладила по голівці дитинку і пхала йому до рота грудь. Миколці було вже два, а в в грудях давно не було молока, але тепер думала: може  поссе та й засне. Миколка таки правда заснув. Стомившись від плачу і навмисної роботи.

    - Ми також хочемо хлібця, - почали плакати Мотря і Христя. Маруся лежала мовчки ніби й не жива. Палажці аж страшно  було підходити до дівчинки.

     - Сидіть тихенько, а я піду  в поле, може щось знайду. Гички, чи може й буряка якого. Степанидо, дивись за дітьми.

    Палажка  закутала голову платком, застебнула фуфайку і рушила через все село до поля. Батьківська хата ще більше осіла, хтось повитягував шибки і рами. Через пусті вікна  Палажка зазирнула в хату. Нічого. Спустилася в льох. Пусто. Раптом  нога на щось наступила. Палажка намацала в темряві якийсь пакунок.  Вилізла з льоху і придивилася при світлі. В торбинці  від вологи у важку масу збилася сіль. Палажка лизнула раз, вдруге. Відчула,  як засмоктало під ложечкою. Сховала торбинку за пазуху і рушила в поле. Потім вернулася і приховала сіль.

    - Палажко! Це ти? Подружко,  моя мила!  Ледве впізнала тебе. Ти куди?

    - Піду, Олько, в поле, може щось знайду. Вже кілька днів  нічого не їли. Діткам водичку даю. Маруся вже й не встає. А ти куди?

    - Іду тітку Ліду подивитися, поки Тарасик спить. Учора на переклик ледве вийшла. Зайди до хати,  візьми один буряк, я вчора була на полі. Аж два знайшла. Хата не замкнута. 

    Палажці якось стало моторошно: кров ударила в голову. Вже й не чула, що Олька казала.  Від чого вона  й сама не зрозуміла. Але раптом  у вухах зашуміло і вона ніби почула ледве чутний плач діточок " їсти...","їсти...". "Мамо, їсти... їсти...ти..ти..

    Палажка забігла до хати. Тарасик спав. Який же він важкий, подумалося жінці, коли вона схопила дитинку і городами, поза хатами, побігла до батькової садиби. Хлопчик ворухнувся, заплакав. Пересохлими губами Палажка затулила Тарасикові рот і ніс. Дитинка  заворушилася, запручалася ручками і ніжками, а ще за хвилину обм"якла і затихла зовсім. Тільки тепер Палажка перевела дух. Вона подивилася куди б  покласти дитинку: скрізь  холодно. Та, зрозумівши, що йому вже не холодно, поклала прямо на долівку і забігала, заметалася по хаті та сінцях, шукаючи чим його розрізать?  За хатою,  на тому місці, де колись батько скидав непотрібні речі, Палажка знайшла старий  іржавий серп без ручки і відро. Вона швидко,  ніби це робила щодня, розрізала тіло дворічного Тарасика, відділила ніжки до ніжок, ручки до ручок, злила кров. Довго била сіль.  Пересолила  шматочки м"яса і закопала в погребі. Собак не боялася, їх давно не було в селі.  Випила трохи крові. Її знудило. В погребі вона насобирала таких-сяких трісочок, набрала з городу снігу і приварила  шматок м"яса, розділила на п"ять рівних частинок. Не зразу, почекала доки прочахне юшка. Випила. По животу розтеклася тепла, солодкувата  рідина. Палажка бігла городами, щоб нікого не зустріть. М»ясо тримала за пазухою, щоб ніхто не побачив і щоб не вичахало.

    - Їжте, дітки, їжте дітки. М"ясо смачненьке, солоденьке. - Казала  Палажка і витирала сльози, щоб діти не бачили. Малому Микольці вона жувала, з чого і їй щось потрапляло.- Тільки ж нікому не кажіть, а то  віднімуть і вам знову нічого буде їсти. Це я в дідусевій хаті зайченятко впіймала. – І дивилася на Степаниду. Боялася, що  вона вже щось може запідозрити, вона найстарша. Але дівчинка мовчки їла.

    Тарасикового м"яса вистачило на м1сяць. На  довгий страшний лютий 33-го. А вже в березні з»явилися бруньки і березовий сік.

    ...Маруся  палила в кімнаті,  і ніхто цього не помічав.  У Христі від сліз геть промок Марусин подарунок.  Мотря сиділа бліда, як стіна.  В хаті плавали хмаринки диму і стояло таке мовчання, що чутно було як у старої Пилипівни ледве стукало знівечене серце. Воно то завмирало і тоді ставало моторошно від тиші, то стукало  швидко-швидко, ніби капали крапельки крові з Тарасикового тільця.

    Тишу порушило блювання Миколи. Він вибіг на вулицю і до ранку сидів на ганку.

   - Я ні в кого не прошу прощення, бо немае мені прощення.  Але і вмирати з цим не можу. В церкву не заносьте. Грішна я перед Богом.  Поховайте мене біля Ольки моєї. Вона мені кат і Бог.  Вона мені страшний суд.

 

                                                 Світлана Глаз.

                                                 Лод. 2005.