УКРАЇНЦІ В ІЗРАЇЛІ
МІЙ КИЇВ, МОЯ УКРАЇНА!
Три роки без Києва і України, рідних, друзів, маминого двору, старезної груші, яку пам»ятаю, скільки пам»ятаю себе. Забагато. І ось я вдома. Київ зустрів прохолодою, а потім триденною спекою. Однак, я вже цього не помічала. Ми говорили з рідними про їх нелегке теперішнє життя, мізерні зарплати і ще менші пенсії, що в магазинах є все, але за великі гроші, що на столичних вулицях занадто мало людей похилого віку, а молоді все щебечуть мовою агресора, що на сході війна і щодня гинуть люди за свободу України. Потім ми ходили схилами Дніпра, змочили ноги у святих його водах, пили каву з друзями у кав»ярнях на Хрещатику. Їли смачні тістечка, згадували минуле, говорили про різні проблеми. Раділи і сміялися зустрічі і плакали біля іпровізованої алеї Небесній сотні. Поклала квіти і назвала кожного загиблого, помолилася за кожну загиблу душу і до кінця цієї алеї туги і печалі уже ридала на всю вулицю і хотілося намотати на голову того чоловіка його стрічкові браслети, які він продавав перед обличчями загиблих людей. Обняти старезну грушу, я так роблю завжди, коли буваю тут аби зарядитися позитивом дитинства і рідного дворища, мені не вдалося. Дорога найкращого і найдобрішого села Ярешки, що на Київщині, заросла, вулиця стала такою вузькою, що ми ледве їхали, в на вулиці лишилося дві хати, в яких доживають вік старенькі. Боляче! Земля така родюча, люди колись тут були такі працьовиті, а тепер тільки дерева та трава високі і буйні. Потім знову був Київ: рідний, місто мого дитинства, юності, кохання. Він найкращий у світі, хоч і переживає не кращі часи. Але він, як і вся Україна, вистоїть, переможе і заживе новим, вільним життям. До зустрічі, Києве мій! До зустрічі, моя Україно! Борися і переможеш! У тебе чудовий народ! А ще твоїми вулицями тепер ходять мої онуки і від цього в моїй душі злагода і спокій. Вони будуть милуватися і моїми очима твоєю красою, слухати спів солов»їв, дихати твоїм повітрям. А значить, і я.
