УКРАЇНЦІ В ІЗРАЇЛІ

          

ВАЛЕНТИНА ЧАЙКОВСЬКА                                                      

 

                                                    ПОЛІТ НАЗУСТРІЧ ДОЛІ

                                                     (правдива історія одного кохання)

                                                                     “Люди найбільше наближаються до богів саме тоді,

                                                                     коли дарують людям спасіння”

                                                                                                                                          Цицерон

 

 

 

    Ніч. В будинку давно всі сплять, а від Юдіт сон втікає. З роками ночі стають довші, і все частіше в тиші, як на екрані, пропливають картини далекого минулого. Спогади — це царина, в якій вона тепер коротає час. Рідні обличчя. Їх все складніше фіксувати в пам'яті — час безжальний.

   Посмішка мами. Тільки вона могла так щиро дарувати її всім оточуючим. Ім'я у неї також було “з усмішкою” —  Гізеля. У неї вистачало часу і на Юдіт, і на старшу дочку Рузю,  на пустотливих Малку і Дору, на крихітного синочка Хуни. І коли вона тільки відпочивала? А які трапези мама влаштовувала на свята! Скільки сюрпризів придумувала, дивуючи рідних та гостей! Батько лагідно називав її Гізелюш. Мама була його кумиром, душею родини, в яку вносила радість, затишок і тепло.

   Батька звали Йосипом. Діти часто спостерігали в шпаринку в дверях, як він урочисто одягав талес, обмотував руку ремінчиком з тфиліном, закріплював другий тфилін на голові, і починав молитися. В будинку ставало тихо, а дітей охоплювало якесь незрозуміле тремтіння. А ось іще пригадався епізод: акуратні полички з різноманітними товарами. Ця крамниця —  власність їхньої родини. Батько про щось розповідає і показує його сусідам. Згодом це “щось” мама загортає в гарний папір, і з посмішкою передає в руки покупця. В 1939 році їх невеличке містечко Бучач, яке відносилося до Польші, стало частиною Української республіки в складі СРСР. Після зміни законів, крамниці в родині Аккерман вже не стало.

Годинник пробив північ. Вітер за вікном розхитував гілля дерев. Вони подібні на живих істот, які заманюють в свої тенета місячне сяйво. Воно ховається за хмарину, та за мить вже продовжує свою гру з гіллям-руками. Так і пам'ять: щось глибоко заховала у часі. А, може, це час вперто  вривається спогадами, граючи нашими почуттями.

Сонячний день був наповнений радістю! Юдіт отримала в подарунок блакитну з біленькими рюшами сукню. Вона їй дуже пасувала, відтінюючи фіалкові очі. В ясно-каштанове волосся вона вплела стрічку такого ж кольору, як і сукня. Ввечері їй вперше дозволили піти з подругами на танці. Як же вона цього чекала! Як любила Юдіт цей світ! Як весело та гарно було навкруги!

   В той незабутній вечір вона познайомилася з хлопцем. Звали його Міхаель. Навіть зараз, згадуючи його захоплений погляд, у Юдіт завмирає серце. Потім були романтичні прогулянки при місячному сяйві, перші тремкі обійми і поцілунок. Тоді до таких зустрічей відносилися серйозно. Батьки схвалили знайомство, і лагідно дивлячись на юних закоханих, казали: “А пур фин Гот” (Пара від Бога), - незадовго відбулися заручини.

   Йшов червень 1941 року. На країну каскадом спільного горя обрушилася війна. Міхаєля призвали в армію за тиждень до окупації містечка німцями. На вокзалі, ковтаючи гіркі сльози, Юдіт мовчки притислася до плеча коханого. Розлука приголомшила обох. На прощання вона вийняла зі свого розкішного волосся, яке так любив Міхаель, гребінець, і подарувала нареченому.

   Незабаром на вулицях міста прозвучала мова загарбників. Ночами тишу шматувало виття мотоциклетних двигунів. Розпочалися арешти євреїв. Частина міста була зайнята під гетто.

Ніхто з заарештованих вже не повертався додому. Люди знали, що за містом розстрілюють євреїв, вішають чоловіків, дівчат забирають в машини без вікон, везуть на вокзал, а потім відправляють в Німеччину. Якось вмить зістаришись, мама зажурено кивала головою, і все повторювала: “Ой, газлуним, газлуним!” (Ой, бандити, бандити!). Чоловік старшої дочки Рузі  пішов на фронт, і вона з маленьким синочком повернулася під батьківський дах. Притуливши дітей до грудей, мати тихо шепотіла молитви, та вони не захистили її дітей від біди.

 

   Юдіт важко піднялася з ліжка, налила собі стакан чаю, і підійшла до вікна. Пройшло більше семидесяти років, а її завжди лихоманить при спогадах про трагедію її родини.

   Одного разу вона затрималася в крамниці. Коли повернулася додому, застала погром і безладдя. Сусіди розповіли, що маму і молодших сестричок забрали німці. Дивом у той день вдома були відсутні батько і Рузя з дитинкою. Це і врятувало їм життя.

   Батько неймовірно змінився, водночас перетворившись в старенького дідуся. Цілими днями він сидів, обхвативши голову руками, хитався і глухо та протяжно стогнав, потім починав молитися. Вони майже не розмовляли. Хіба можна було знайти слова, які змогли б хоча тимчасово заглушити біль?

   Йшов 1942 рік. Фашисти безчинствували, вчиняли криваві розправи. Єврейське населення безжально знищувалось. За містом з-під землі було чути стогони ранених, закопаних разом із вбитими. Люди помирали в пекельних муках.

   Потрібно було якось виживати, годувати своїх близьких. Це нелегке завдання лягло на тендітні плечі дівчини. Тільки тому, що зовні вона не була подібна до іудеїв, її прийняли за українку, і направили працювати прибиральницею в містечкову комендатуру.

   Якось, коли Юдіт поверталася з роботи, її зупинив незнайомий хлопець: “Тобі не можна іти додому. Фашисти проводять акцію по ліквідації євреїв. Я можу тебе заховати”.

   Дівчина була у відчаї. Вдома її чекали рідні люди. Не слухаючи хлопця, вона, пручаючись,  рвалася вперед. Та було вже пізно: на подвір'ї  будинку господарювали фашисти.

   Юдіт захлиналася від відчаю, в скронях стукало, у вухах, пульсуючи, стугоніла кров. Приглушена бідою, як уві сні, побрела вона за своїм рятівником. Так відбулося знайомство з Володимиром.

   Він був із заможної родини, розкуркуленої Радянською владою. До початку війни хлопець служив у польській армії, а коли полк розгромили німці, повернувся у місто Бучач, де мешкали його рідні. Спочатку Юдіт ховалася в його квартирі, але занадто цікавими виявилися його сусіди, і Володимир повів дівчину в стару закинуту хату, що стояла на околиці міста. Та з часом, і там стало жити небезпечно. Парафіяльний священик, зглянувшись на єврейську сироту і її рятівника, видав їм довідку, яка свідчила про те, що вони є братом і сестрою — Чайковськими Володимиром та Ольгою. Так розпочалися їхні поневіряння.

   Юдіт зітхнула. Наскільки вірна приказка: “Людина припускає, а Бог розпоряджається”. Якою страхітливою виявилася її доля. А так гарно розпочиналося  життя. На жаль, не в її владі було будь-що змінити.

   Якийсь незрозумілий стан охопив її: ритм серця збивався. Воно билося так часто, що їй здавалося ніби дихання не встигає за ним, потім раптово цей біг зупинявся, провалля... І все. Більше нічого на землі не чути... Потім сердечний ритм знову входив в норму. А Місяць немов висить на шнурочу... Ось так, напевно, приходить смерть. Без болю, без страху. Дивно, але все залишиться, як і раніше: онуки підростуть, сонце буде сходити і заходити, сусід похилого віку, похитуючись, почне читати молитву, але все це вже без неї...

Вона опустилася в крісло. Знову розхвилювалася, треба заспокоїтись. Чи варто думати про те, що буде після тебе? Так і не навчилася радіти кожному новому дню. Знову потягнулися думки, мов нитка з клубочку.

   Далі було холодно, голодно і страшно. Вони з “братом” ішли від одного села до іншого: Гаї, Коростятин, Монастириська... Ночували в лісах, в копицях сіна, на горищах хат, у сараях. Побачивши таких же бідолаг, як і вони, намагалися відійти, не привертаючи уваги. Та це не завжди вдавалося. Траплялиля хороші люди, шкодували їх, ділилися шматочком хліба, а були і такі, які хотіли вислужитися перед німцями, а то і грошову винагороду отримати за зрадництво.

   Юдіт вже звикла до свого рятівника. Іноді Володимир ненадовго зникав. Дівчина запримітила, що він зникав саме тоді, коли на дорогах розпочинався рух ворожої військової техніки. Часами він зустрічався з якимось чоловіком, вони довго щось обмірковували, а потім незнайомець ніби розчинявся в ночі. Юдіт здогадувалася, що Володимир виконував завдання партизан, але всі її запитання залишалися без відповіді. Вона знала, що він також допоміг дістати документи ще деяким євреям, когось переправив у партизанський загін, але про цю свою діяльність, хлопець ніколи не розповідав.

  

   Він був уважним, піклувався про неї, розділяючи всі обтяжливі обставини, в які потрапила переслідувана фашистами єврейська дівчина. Вона розуміла, що в любу мить їх можуть впіймати і розстріляти. Володимира за те, що переховує єврейку, а “Ольгу” за те, що в її жилах тече іудейська кров.

   Голодні і виснажені вони, накінець, добрели до села Курдибанівки, де жили батьки хлопця — мати Теофіла і батько Павло. Поки Юдіт-Оля спрагло пила молоко, яким пригостила її мати Володимира, син з батьками вийшли на подвір'я. Там він, не криючись, розповів батькам про всі страждання осиротілої єврейської дівчини. Батько лише скрушно хитав головою. Невіть звідки з'явилися крапельки поту. Витираючи чоло, він промовив:

• Ось що, сину, будемо ховати її в клуні, в хаті не можна. Часи нині важкі, не доведи Боже, хтось  провідає. Так же? Що скажеш, мати?, - повернувшись до дружини, і зазираючи їй  в очі, запитав він.

• Шкода дівчини, - відповіла Теофіла, для чогось глянувши в вікно, де при світлі гасової лампи, виднілися голівки їх дочок-близнючок — Теклі і Хасі, - і тихо промовила: “Бог милостивий, і всі ми Його діти”.

   Важко словами передати всю велику відповідальність того рішення...

Деякий час Юдіт жила в клуні. Та і тут не знайшлося надійного притулку надовго. Хтось із сусідів доніс таки поліцаям, що Чайковські когось переховують. Незабаром навідалися поліцаї. В хаті було все перевернуте. Вони обнишпорили горище, сарай. Знавісніло поліцаї приставили автомати до грудей жінки, вимагаючи признатися кого і де вони переховують. Щоб відвернути увагу зрадників, мати Володимира повернулася спиною, і піднявши спідницю догори, викрикнула: “Тут ховаю!” Побачивши голе тіло, вони голосно загиготали, і лаючись та лихословлячи, пішли геть. Ольга-Юдіт все чула і бачила крізь щілини свого схрону...

   Вночі “брат з сестрою” пішли далі. В місті Станіславі (Івано-Франківську) Ольга влаштувалася домогосподаркою до заможних людей. Володимир доглядав за худобою і, як і раніше, кудись ходив пізно вночі.

   Одного разу дівчина почула від німців-квартирантів, які були напідпитку, що радянські війська наступають. Вона з дитинства знала ідиш, тому розуміла німецьку мову, яка трохи подібна. Ольга зрозуміла зміст тієї розмови. Щоб якось урізноманітити собі втечу, фашисти вирішили прихопити її з собою. Гарна дівчина давно привернула до себе увагу статністю фігури, красою двох русих кіс, які змійками спадали нижче поясу, темно-голубими, сповненими смутку, очима. Знали б фашисти, яка ненависть до них крилася за тією красою!

   Вночі молоді люди покинули місто. Ще цілий рік продовжувалися їхні поневіряння.

   Накінець, прийшла так довго очікувана Перемога — одночасно і радість, і біль  від непоправних людських втрат.

   Юдіт давно розповіла своєму рятівнику про Міхаеля. Хлопець шанобливо відносився до її почуттів та вірності. Часто вона помічала смуток в його очах, ловила ніжний погляд. Та що вона могла йому обіцяти?

   На запити про долю рідних, прийшла страшна у своїй дійсності відповідь, мати разом з її старшими сестрами та братом спалені в Освенцімі, ( пізніше прийшло уточнення, що родина була спалена у винищувальному концтаборі “Белжець”). Батько з її старшою сестрою та немовлятком розстріляні. Результати пошуків Міхаеля звалилися на Олю-Юдіт ще однією уразою: “Зник без вісті”. Та Юдіт продовжувала чекати. А раптом коханий живий! Всі роки Володимир підтримував її, разом з нею писав запити в архів. Та формулювання казенних відповідей не мінялося. Дівчина розшукала кількох євреїв, мешканців гетто, які дивом залишилися живі, але і вони нічого втішного сказати не могли.

   Пройшло кілька років. В черговий день народження, Володимир приніс їй букет квітів. Він був надзвичайно стриманим в колі малочисельних гостей Юдіт, яку вже призвичаївся називати Олею. Коли гості пішли, вони довго мовчки пили чай. Тільки зараз Юдіт запримітила, що в темному волоссі Володимира проглядує сивина, а під очима залягли зморшки.

   За столом сидів уже не той відчайдушний хлопець, якого вона звикла бачити поруч з собою, чиї гарні сірі очі, добра відкрита посмішка та  весела  вдача так приваблювали дівчат. Перед нею сидів поважний молодий чоловік, який по-справжньому її кохає, страждає, надіється. За роки поневірянь і горя, обоє навчилися розуміти одне одного без слів. І чім далі мовчали, тим ясніше ставало, що пережите зріднило їх, як невидимими нитками, пов'язало долі шаною, довірою, вдячністю.

• Оленько, давай одружимося, - тихо промовив Володимир.

• Ти ж знаєш, що я давно тебе кохаю. Я стомився від твоїх нескінченних спогадів про Міхаеля. Його немає, він вбитий! Розумієш? А ти молода, гарна, тобі треба жити, народжувати і ростити діток. Немає мені життя без тебе!

   Володимир давно став для неї рідною людиною. Вона не змогла відповісти відмовою, адже Юдіт була зобов'язана йому своїм життям.

   В 1950 році вони одружилися. Пам'ять про своє перше кохання дівчина заховала глибоко в серці. Молоді люди жили дружно. Часто згадували роки війни, які загартували і навіки поєднали їхні серця.

   Більше п'ятидесяти років прожили разом Юдіт і Володимир. Доля, ніби спокутуючи біль пережитого ними, подарувала їм двох синів, чотирьох онуків і п'ятеро правнуків.

 

   Крізь опущені штори в кімнату почало прокрадатися бліде світло. Безсонна ніч минала. Які приємні перші ранкові промені, перші несміливі пісенні рулади птахів. Місто прокидається зі сну, і вулиці оживають, наповнюються гулом машин, гучним криком сусідських дітей.

   Незабаром прокинеться і її родина. Необхідно приготувати сніданок, відвести правнучку в дитячий садок.

   Додому Юдіт поверталася через парк. Алея струнких пальм вела до водограю. Танець водяних струменів, що опадали безперервним пінистим потоком, заворожував погляд. Різнобарвні бризки з кришталевих крапельок, що виблискували в променях сонця, створювали ілюзію загадкової зустрічі минулого із сьогоденням. Це подібне на сон. Іноді сниться те, що в житті неможливе, а життя підносить те, що нам і не снилося. В нім чергуються сумні події, які розривають серце, і щасливі миттєвості життя.

   Юдіт повільно йшла по алеї парку, який жив своїм життям. На лавках жваво про щось розмовляли пенсіонери, дитячий майданчик заповнений веселими малюками, а на зеленій галявині розташувалися студенти, щось голосно обговорюючи. Зовсім недавно такими ж були і її діти, але вони виросли, і давно стали самостійними. Поради завжди вислуховували з повагою, та свої справи вирішували так, як вважали потрібним. Можливо, це молодість з її енергією, позволяла їм без боязні змінювати своє життя? Вони з чоловіком десятки разів все обговорювали, зважували, а вже потім приймали рішення. А їх старший син Богдан, рішення прийняв одразу: разом із родиною поїхав в Ізраїль, ніби піддавшись якомусь особливому Високому Заклику. Через деякий час запросив в гості і батьків.

   Вирішили, що спочатку вона полетить провідати дітей, а потім і Володимир прилетить. Вже в Ізраїлі Юдіт прийшла в голову думка пошукати Міхаеля. А раптом живий? Адже вона так і не змирилася з тим, що він загинув. На цей раз доля виявилася милостивою до неї, і дала можливість не у спогадах, а насправді зустрітися з молодістю. Міхаель дійсно жив в Ізраїлі, в місті Рішон ле-Ціоні!

   Серце завмерло і, як в юності, забилося часто-часто, коли вона почула в телефонній слухавці глухий, але такий рідний голос: “Єтка?” Один лише він так лагідно її називав. А далі відбулася зустріч. Юдіт не пам'ятає, як дійшла до будинку Міхаеля. В пам'яті залишився величезний букет білих троянд, який вона тримала в тремтячих руках. Лише одного погляду вистачило, щоб зрозуміти — Міхаель Бідер ніколи не забував свою Єтку!

   Дві людини, голови яких давно вже вкрилися сивиною, плакали... раділи, сміялися і знову плакали. До глибокої ночі вони розмовляли, і згадували, згадували... Раптом Міхаель важко піднявся, (він вже не міг ходити без допомоги аліхону*), дістав із шафи пакуночок, і з благоговінням передав його Юдіт. Юдіт розгорнула пакуночок, і в її долоні опинився гребінець — найдорогоцінніший із скарбів, який Міхаель зберіг, пройшовши крізь війну, полон, концтабір і декілька країн.

   Він також довго її шукав. На запит про родину Аккерман, отримав коротку відповідь: “Всі загинули”.

   В концентраційному таборі він врятував дівчину, яка помирала від дистрофії. Німецькі хірурги проводили на ній свої медичні експерименти-дослідження. Бувала мить, коли він втрачав надію, що Софію (так звали дівчину), вдасться врятувати. Коли їх звільнили американські військові, Міхаель, хитаючись сам від виснаження, виніс на руках напівживу Софію. Довгі місяці він доглядав за нею. Важко і повільно дівчина поверталася до життя.

   Вибір подальшого місця проживання, для них був однозначний — Ізраїль. Та шлях до нього був довгим і нелегким. На історичній батьківщині вони замешкали в місті Рішон ле-Ціон.

   Одружившись, вони з Софією почали нове життя. Як і Юдіт з Володимиром, доля зблизила їх, провівши через нелегкі випробовування і страждання. В обох сімейних парах загальною була вдячність за врятування життя. Лікарі винесли Софії страшний вирок — вона неспроможна була завагітніти.

   Разом з такими ж людьми, які пройшли через важкі випробування, позбавлені елементарних зручностей і затишку, вони будували свою державу. Жили дружно, піклувалися одне про одного. П'ять років тому, Софія померла.

   Пам'ять про Юдіт Міхаель також зберігав глибоко в душі. Колись сильне і чисте кохання переросло тепер в світле, піднесене почуття дружби. Кожен день вони зустрічалися, згадували своє минуле, і не могли наговоритися. Міхаель хворів. Його журливий погляд свідчив про те, що йому вже не стати переможцем в нескінченних сутичках з хворобами.

Одного разу він запропонував Юдіт розділити з ним решту життя. Скільки їм ще залишилося? Вперше вони могли б разом полетіти назустріч долі.

   Не змогла Юдіт простягнути йому руку... На Україні живе людина, котра безкорисливо поклала до її ніг своє життя, і яку вона любить. Скоро її чоловік приїде в Ізраїль.

   Йшов час, а він все не їхав. Серце підказувало: щось трапилося. Вона терміново вилетіла додому. Тривога виявилася не марною. Володимир тяжко захворів. Ще одинадцять днів Юдіт бачила в його очах ніжність, вдячність, безмежну любов. Вона цілодобово перебувала біля ліжка хворого, і молилась... 15 квітня 2001 року її Володимир помер.

   «А швэр арц рэт асах» - найстрашніший біль той, якого не висловиш. Він тисне, не дає дихати, він постійно поруч. Часом слабшає для того, щоб знову підстерегти, і  занапастити самотністю і спогадами. Повернувшись в Ізраїль, Єтка довідалася, що 15 квітня 2001 року перестало битися і серце Міхаеля Бідера. В один і той же день вона втратила коханого чоловіка і дорогого друга.

   Юдіт тільки зараз зауважила, що плаче.

   Вони з чоловіком побудували дім, створивши

міцну родину; посадили дерево життя, виростивши

онуків; народили і виховали синів — їх гордість

і надію. Промокнувши сльозу кінчиком шалі,

ЮДІТ, ЄТКА, ОЛЬГА повільно пішла далі.

В пам'яті спливли вірші Емілії Бронте, які вона

вивчила вже й не пам'ятає скільки років тому.

Тоді багато що в них їй було незрозуміле, але вони

звучали так гарно, зачаровуючи таємничістю:

 

Як страшний шлях назад! Пробудження тортури...

Коли проснеться слух, загляне зір крізь мури,

Заметушиться пульс, і в склепі встане думка,

Душа відчує плоть, а плоть в ланцюг закута...

І все ж, я менше мук не прагнула б пізнати,

Бо чім лютіший біль, тим більше благодаті!

Чи був пекельний блиск, чи то вогонь небесний?

Чи, може, вісник смерть? Та вість була чудесна!

 

* пристрій з поручнями для інвалідів

 

21 лютого 2012 р. В Єрусалимі, в стінах Національного Меморіалу Катастрофи (Голокосту) і Героїзму “Яд Вашем” відбулася урочиста церемонія по врученню сім”ї Чайковських Почесної грамоти і медалі Праведників народів світу. Рішенням Комісії по присвоєнню звання Праведника народів світу Яд Вашем від 21.06.2011р. ці нагороди посмертно присвоєні українцям Чайковському Володимиру та його батькам Павлу і Теофілі.

 

P.S. В 2013 році Юдіт пішла з життя, не доживши кількох місяців до свого 90-річчя.

 

(Вірш Емілії Бронте українською мовою перекладений В. Чайковською).