ВЕСЕЛКА В ЖМЕНІ

ВЕСЕЛКА В ЖМЕНІ

Злітає горлицею думка самочинна,

Мов гостя нетутешня і якась дитинна —

Із того в сонячнім жупані закапелку*,

Де ти дитям у жмені берегла веселку,

Яку з калюжі хвацько виловила літом,

В тім віці чарівнім, що звався дивоцвітом!

Жовтавим квіттям рута в полі променилась,

До босих ніг твоїх горнулась і тулилась...

Чи снить душа, чи це було колись насправді —

Коли щаслива ти не знала й дня в безладді?

Про те, що світ дорослий цей такий жорстокий:

Немов безокий в радості, в журбі — стоокий!

Якась химера від людей добро закрила,

Пообтинала мрії волелюбні крила.

І думка-горлиця знялась із закапелку,

Та й простягає людям згублену веселку.

* у значенні закутка, невеликого місця поза чим-небудь, у чому-небудь

БУРШТИНОВЕ КОХАННЯ

Придумай мене собі, любий, такою,

Як серце твоє зажадає —

Веселкою в літі твоїм чарівною

Над ніжно смарагдовим плаєм.

Намисли собі бурштинове кохання

В лелітках* яскраво веселих,

Де я, мов та зіронька першая рання,

Як радості винної келих.

Я стану твоїм оберегом, мій любий,

В цю мить і у завтрашній днині,

І місяць-молодик, мов птах жовтодзюбий,

Кивне нам орлятком із сині.

Полинемо вдвох, моє серце, у вирій,

Де все божевільно прекрасне!

Придумай мене, мій хороший, мій милий —

Кохання ніколи не згасне!

* лелітки — іскорки

** від слова “жовтодзюб” — юне орля

І СТАНЕ ЯСНО Й ЛЮБО

Щось в серці тьохне тихо,

Заповнить душу втіха

Коли побачу чайку

З віконця на світанку —

Біленьких крилець двійко,

А небо, як в барвінку!

Забуду всі печалі,

Полину з нею в далі:

У Середземнім морі —

Прекрасно неозорім

Скупаюсь, як дитина,

Мов ясочка невинна.

Знімуся знов у висі,

Де хмари білобрисі

Співають колискову

на ідіш знов і знову.

І стане ясно й любо,

Щось прошепочуть губи...

Не знаючи ні слова —

Все зрозумію в мові!

А море лиш всміхнеться.

Чи то мені здається,

Що я родилась двічі?

Коли? В якім сторіччі?..

ГУЛАГ

Останній прихисток, остання магістраль,

Що викладена мертвими тілами...

ГУЛАГ... Кандальне бряцання, жалі, печаль

І Пам'ять душ прозорих поміж нами.

Закляк скорботно час в обіймах мерзлоти,

Пекельних мук і стусової рими...

І ти не знаєш далі, як тобі іти,

Як розійтись з могилами німими.

Бо так пече тебе відлуння тих часів,

Де українець з іудеєм — браття:

Ділили навпіл кислу баланду для псів

Й холодну яму спільну опісля заґраття...

Де тільки вітер тундри сумно щось свистить

Над пагорбом скорботи й над роками.

Чомусь “Ведмежий кут” засніжено мовчить...

Ця ПАМ'ЯТЬ про загиблих вічно з нами!

“ДЯКУЮ!”

Іскриться в яснім слові

Чуттів глибоких повінь,

Крізь далі просторові —

Від серця — серцю промінь.

А в нім веселка грає,

Бо ти в цю мить пригожу

Комусь добра бажаєш,

Молитву шлеш хорошу.

До Неба лине пісня —

Несе слова подяки,

Є в ній любов первісна

І радісна ознака.

І “Дякую!”, - шепочеш

За все, що пережите!

І раптом в пісню хочеш

Вплести волошки й жито.

І всю душевну щирість

В цю мить — до сліз безмірну,

І серця незрадливість,

І цю зорю вечірню...

ПРИКРЕ ВСЕ МИНЕ

Ніч на лезі болю і страждання...

Не розкажеш, як стогнав до сліз.

Співчувала сяйвом зірка рання,

Скрипнув в небі Ведмедиці віз.

Розімкнеш повіки рано-вранці

Ще безсилий... Прикре все мине!

Є надій жмуток в заплечнім ранці

Від яких ясніє все земне.

Не завжди встеляють шлях наш квіти.

Та навіщо знать комусь про біль?

Все минеться! Душі, мов ті діти:

Бачать в радісних хвилинах ціль.

Ніч війнула хвилею морською,

І знесла з піском твій тихий жаль.

Витік з моря нині він рікою

Та й полинув у безмежну даль.

Посміхнешся навстріч добрим людям,

І промовиш: “Прикре все мине!”

Стане хороше в цю мить у грудях,

Знике й думка про усе сумне!

Ну і оце - сьогоднішнє - все ще таке свіженьке:

ТОБІ

Є щось в тобі таке близьке безмірно:

Ні в блискавках, ні в ласках — не спинить!

Так в штормі хвилі котять білопінно,

А тиша в пестощах цілує мить:

Несе чуттів наснагу чудодійну,

Крізь сяйво місячне та сон тремкий,

Де ще у пуп'янку спить пісня мрійна —

Її мотив, мов ласка губ, п'янкий...

Так тісно нині всім словам у грудях,

Колише море яхту-почуття,

Не зогляділись, як пройшло півгрудня...

Та лиш з тобою — бачу майбуття!

Напнув вітрила вітер світанковий

Куди ж ти? Стій! Ця мить така ясна!

Та мчить удалеч парус мій бузковий,

В нім наших літ закоханих весна...

Валентина Чайковська.